Чому спортклуби ЄС – громадські організації?
Європейська модель спортивного управління базується на мінімальному втручанні держави у спорт і розвинутих механізмах фінансової підтримки спортивної спільноти. Спортивна система часто зображається у вигляді піраміди, у фундаменті якої знаходяться спортивні клуби.
Поняття «спортивний клуб» не є невідомим для українців. Врешті решт, навіть чинний закон України «Про фізичну культуру та спорт» визначає «спортивні клуби» як перший суб’єкт сфери спорту в Україні. Згідно офіційного звіту Міністерства Спорту «Україна спортивна - 2020» в Україні половина спортсменів займаються у ДЮСШ, половина - у клубах.
Проте під клубами в Україні переважно мають на увазі «бізнес». Вищезгаданий закон, наприклад, чомусь вказує, що клуб має фінансуватись за гроші власника. Теза, що «спортивні клуби – це бізнес» нерідко звучить від представників Міністерства, від керівників спортдепартаментів та реверберує з усіх куточків спортивної спільноти України. В певному сенсі вона відображає поточний стан речей в Україні – є мережа державних спортивних шкіл (ДЮСШ), і є приватні ініціативи (клуби). ДЮСШ позиціонуються як “безкоштовні”, “професійні” та “для людей” на противагу “аматорським” клубам, що наживаються на спорті.
Проте, в європейській моделі під клубами мають на увазі перш за все неприбуткові громадські організації (non-profit organizations, далі - нонпрофіт), а не комерційні клуби. Більш того, саме факт того, що спортивні клуби ЄС – це не бізнес, а нонпрофіт є фундаментальним для розуміння європейської моделі, поняття автономії в спорті, і європейських спортивних цінностей взагалі. 90% відсотків клубів в ЄС – це нонпрофіт (інші 10% - комерційні, for-profit).
Отже маємо цікаве питання – чому в ЄС спортивні клуби це нонпрофіт громадські організації, а не бізнес чи державні комунальні школи?
Три сектори економіки
З одного боку, країни Європи мають давню історію та традиції громадянського суспільства. Але корінням будь якої форми організації є економіка.
Швидко згадаємо, що економіку поділяють на три сектори:
Державний сектор (public sector) об’єднує критично важливі для функціонування держави аспекти економіки – поліція, армія, освіта, інфраструктура тощо та надає суспільні блага (public goods) – продукти та сервіси, які можна надати лише суспільству в цілому, а не окремим покупцям (наприклад “освітлення доріг”).
Приватний сектор (private sector) – всі типи бізнесу, від кав’ярні на розі до мультинаціональних корпорацій. Надає приватні блага (private goods).
А що таке нонпрофіт сектор?
Нонпрофіт сектор (non-profit sector) об’єднує організації, засновані заради досягнення якоїсь спільної мети, яка не є отриманням прибутку (звідси non-profit – “не-для-прибутку”). Звичайно, нонпрофіт організації можуть отримувати дохід (який може сягати мільйонів доларів на рік), проте прибуток має йти на потреби організації, а не в кишені засновників. Це закріплено законодавством і називається non-distribution constraint (обмеження нерозподілу).
Але які блага (в економічному сенсі) він надає? Чому в одних сферах економіки панує бізнес, в других – держава, в третіх – нонпрофіти, а в четвертих – все разом? Чому лікуванням онкохворих дітей опікується нонпрофіт організації, а не державний чи приватний сектор? Чому існують нонпрофіт університети, але немає нонпрофіт ресторанів? Чому взагалі існує нонпрофіт сектор і де місце спортивним клубам??
Чому існує нон-профіт сектор?
Першим на це відповідь дав Бартон Вейсброд у 1975 році. Культове дослідження “Toward a theory of the voluntary non-profit sector in a three-sector economy” дає наступну відповідь – держава буде надавати суспільні блага настільки, наскільки це вимагає середньостатистичний виборець (median voter). Іншими словами, якщо більшість людей будуть готові обрати іншу владу через погані дороги – то держава буде будувати дороги аж бігом. Якщо ж держава не надає найкращого лікування для онкохворих дітей – це навряд чи спричинить масове невдоволення, і це залишається недофінансованим.
Врешті решт, гроші платників податків мають йти на те, що максимізує користь для більшості населення – теза, до якої ми ще повернемось.
Отже, якщо цю різницю між запитом на послугу та можливістю її впровадити державою, не забирає на себе приватний сектор (якщо на цьому не можна заробити), то виникає невдоволений попит на цю послугу. Держава не вважає за потрібне, бізнес – не осилить, але є люди, яким це потрібно і болить – люди об’єднуються та шукають ресурси для задоволення цього попиту. Виникає нон-профіт сектор.
Але чому бізнес “не осилює”, а нон-профіт сектор осилює? Модель ринку нам каже, що за умов досконалої конкуренції, саме максимізація прибутку веде до найкращої якості сервісу. Конкуренція відфільтровує неефективні підходи та кадри, і залишає найкращих. Причин може бути багато, і, звісно, більшість ринків не є досконалими і мають так звані “фіаско ринку” (market failure).
Економісти помітили, що нонпрофіт сектор часто виникає там де є фіаско ринку пов’язане з асиметрією інформації.
Contract Failure Theory
Досконалий ринок означає, що продавець та отримувач послуги чи товару мають однаковий (симметричний) доступ до інформації про якість. Наприклад, якщо ресторан вам продасть бургер з пліснявою – і ви, і ресторан будете знати, що якість сервісу ресторану низька. Маючи цю інформацію, ви маєте змогу прийняти рішення більше ні копійки тут не витрачати.
Але деякі сервіси та товари не мають розкоші симетрії інформації – в них немає змоги легко та швидко оцінити якість.
В такому випадку, у комерційної організації є стимул брати більше грошей і надавати меншу якість. Це нормально – організація, метою якої є прибуток, змушена мінімізувати операційні витрати та максимізувати прибуток, вона для цього і зроблена. Але “контракт” – умовний договір між отримувачем та постачальником послуги – порушено. “Contract Failure Theory” (теорія порушення контракту) вважається однією з ключових причин виникнення нонпрофіт організацій в таких сферах.
Спорт належить до такої сфери.
Наприклад, ви приводите дитину у спортивний клуб. Ви хочете, щоб дитину навчили цьому спорту, заклали лідерські якості, асоційовані зі спортом, щоб дитина досягла якихось успіхів, можливо навіть міжнародних. Але ви не можете, просто подивившись тренування, легко та швидко оцінити наскільки якісно проходить тренування. Ви навіть можете не знати правил цього спорту. Але всі дуже приємні і на поличках при вході висять медалі олімпійських чемпіонів, тому ви просто платите гроші і сподіваєтесь, що дитина в надійних руках.
“Якість сервісу” ви побачите, скоріш за все, лише через декілька років. Можливо ваша дитина буде палко обожнювати свій спорт, знаходити в ньому натхнення і сили та щороку досягати нових для себе сходинок. А можливо буде ховати від вас абьюз тренерів та глибинні комплекси і гуглити як виправити неправильно завчену техніку. В обох випадках ви принесете комерційному клубу однакову кількість грошей. Сили ринку тут не сильно допоможуть.
Але нонпрофіт організації створюються задля іншої мети, ніж отримання та розподіл прибутку. Управління в них належить членам організації за демократичними процедурами, а не одноосібно засновникам. В нонпрофітах менше стимул робити менш якісну послугу та брати більше грошей – бо надлишок прибутку не конвертується в персональну вигоду. Тож нонпрофіти мають більшу довіру.
Це також означає, що в нонпрофіт організаціях, як правило менш професійне управління і менші зарплати (у порівнянні з аналогічними бізнес-організаціями). Але це не баг, а фіча – менші зарплати створюють позитивний відбір кадрів, які більше замотивовані ідеєю організації, ніж грошима. Це також додає до більшої економічної ефективності нонпрофіт організацій перед бізнесом.
Підсумуємо
Резюмуючи, нонпрофіт сектор виникає там де держсектор не готовий задовольняти попит, який перевищує попит середнього виборця. У тих сферах де складно визначити якість наданої послуги, нонпрофіт сектор є більш ефективним з економічної точки зору. Спорт належить саме до такої сфери.
Тож з економічної точки зору нонпрофіт – це механізм надавати більш якісний сервіс більшій кількості людей за менші кошти. У сферах, де є і державний, і приватний, і нон-профіт сектор – останній є більш ефективним саме з економічної точки зору.
Нонпрофіт – це механізм надавати більш якісний сервіс більшій кількості людей за менші кошти.
Три шляхи фінансування
Повернемось до питання спортивних клубів в ЄС.
Однією з фундаментальних цінностей спорту в Європі є його автономія – незалежність від держави. Держави зацікавлені у тому, щоб більше людей займались спортом, тож допомагають суспільству розвивати спорт, підтримуючи фінансово. Але як фінансувати найефективніше?
Держава може фінансувати спорт трьома шляхами:
1. Держсектор
З економічної точки зору фінансувати спорт виключно державою – можливо, але неймовірно накладно та дорого. Для цього потрібна величезна мережа спортивних організацій та штат тренерів і чиновників, які будуть повністю підпорядковуватись, фінансуватись та контролюватись державою.
Такий підхід був у СРСР, оскільки інших секторів крім державного радянська економіка не знала. Шалені вливання у спорт компенсували неефективність планової економіки, а шалений об’єм потрібних кадрів та шкіл компенсувався іншими цілями, що ставились перед спортом. Розвиток спорту в європейських країнах означав збільшення кількості клубів, людей залучених до спорту та якості навчання, а в комуністичних країнах – кількість медалей для держави. В той час коли в деяких європейських країнах кількість клубів могла збільшуватись тисячами за десятиліття, в СРСР з’являлося 5-10 нових ДЮСШ.
До прикладу Норвегія, в якій 7 з 10 людей займаються спортом (і 9 з 10 дітей!), будучи однією з найбагатших економік світу, не може собі дозволити такий підхід ні економічно, ні ідеологічно.
2. Приватний сектор
Якщо ж держава не має змоги утримувати та фінансувати таку кількість шкіл та тренерів, чи може це зробити приватний сектор, за допомогою державних субсидій? Це одна з тез, які звучать в Україні в дискусіях моделі “гроші ходять за послугою”.
Коротка відповідь – так, теоретично, це можливо. Наприклад, якщо в країні заборонений чи не розвинутий громадський сектор, але існує приватний сектор – це може мати сенс. Прикладом тут можна узяти Китай, в якому комуністична модель управління змішалась з комерціалізацією спорту на початку 1990х на фоні майже неіснуючого громадського сектору. До прикладу, китайська провінція Хебей, вводить електронні купони на спорт – який громадяни можуть витратити в будь якомі фітнес-центрі чи приватному клубі. Схожа ситуація і на росії - в якій, тотальний державний контроль над спортом змушений миритися з комерціалізацією спорту.
Проте в такій схемі проблема contract failure ніяк не вирішена. Комерційні організації за визначенням прагнуть максимізувати свій прибуток, і в сферах, де складно перевірити якість послуги, між якістю та прибутком баланс буде системно зміщений у бік прибутку. Тож витрачати гроші платників податків таким чином неефективно. Саме тому в ЄС логічний вибір фінансування спорту випадає на досить розвинутий нонпрофіт сектор.
(В Україні багато хто вважає, що нонпрофіти створються для того, “щоб платити менше податків”. В реальності ж, держава, яка прагне захистити гроші платників податків, зацікавлена в розвитку громадського сектора і стимулює його - в тому числі, меншим податковим навантаженням.)
3. Громадський сектор
Отже, нонпрофіт організації є логічним вибором для спортивного клубу в демократичних країнах з двох причин – ідеологічної та економічної.
Ідеологічна - спорт це суспільне явище. Об’єднуватись навколо спільних інтересів – це основа демократичного суспільства, і базовою одиницею тут є саме громадські організації.
Економічна – як економічний механізм, нонпрофіт організації дають можливість надавати спортивні послуги з більшою якістю більшій кількості людей за менші кошти. Це робить їх більш ефективними для державного та муніціпального фінансування спорту.
Як бонус, в спортивні клуби часто стають першою ланкою досвіду участі в громадських організаціях та важливим інструментом зміцнення громадського суспільства. Це робить соціальну функцію спорту однією з найважливіших у європейській моделі спорту.
Висновок
Як бачимо, однією з причин, чому спортивні клуби ЄС є громадськими організаціями є суто економічний прагматизм. Гроші платників податків повинні витрачатись ефективно і нести користь якнайбільшій кількості людей.
Нажаль, модель управління спортом України досі залишається вірною радянській ідеології. В ній спорт є “функцією держави”, а головною задачею вважають здобуття медалей, а не залучення та якість навчання максимальної кількості людей у спорті.
Тож Україна має три подальші шляхи:
- Залишитись вірною принципам комуністичної моделі і залишити домінацію держсектору у спорті.
- Піти шляхом росії – поєднати державний контроль з приватизацією та комерціалізацією спорту.
- Зробити європейський вибір – визнати важливу роль громадянського суспільства та прийняти європейські цінності в спорті. Розвинути та стимулювати саме нонпрофіт сектор, інвестувати в навчання управління громадськими клубами, вивчити та застосувати принципи фінансування спорту через нонпрофіт клуби.
Який з варіантів обере Україна?
